Конкурс дослідницьких робіт на тему: "Шевченко - явище незбагненне"

Напрямок дослідження:

«Стежками долі Кобзаря»

(об’єкт дослідження – біографія Т.Г.Шевченка).

Роботу виконала : Крижановська Тетяна Ярославівна-вчитель світової літератури та російської мови, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії.

Зміст

1. Вступ.

2. Основна частина дослідження.

2.1. Маловідомі факти з життя Тараса Шенвченка.

2. 2. Розсекречені сторінки із життя Великого Кобзаря.

2.3. Тарас Шевченко: Розбишака, ексгібіціоніст і гетьман України.

2.4. З народних переказів.

4. Висновки.

5. Списо використанної літератури та Інтернет-джерел

Вступ. Мета дослідження

У своїй дослідницькій роботі я хочу довести, що Шевченко — явище унікальне, незбагненне. Продемонструвати на прикладах маловідомі факти та розсекречені сторінки з життя Великого Кобзаря, показати перспективи того, що Тарас Шевченко – це не тільки минуле і теперішнє нашого народу, а й прийдешніх поколінь.

Його немає з ким порівняти у письменстві інших народів. Не тому, що він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни.
Тарас Шевченко ... В ньому вся історія наша, все буття. Нас просто не існує без нього: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна.. Синонімічна пара на всі часи, доки й світу.
Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Тарас - і, чи є такий українець, який би не знав, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра — Вільямом, німець не нарече імені Гете чи Шіллера, француз — Гюго. Там інший вимір, там - відчуття дистанції.
Шевченко для свідомості українців — це Всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності.
Тарас Шевченко!... Це ім'я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.
Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов'ю до Батьківщини, пройнята священою ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум'яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.
Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.
Вже 200 років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце

геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря - безсмертний, як і сам народ, що породив його.

Феномен Шевченка полягає в тому, що він подібний до незбагненного, особливої сили тарану, що пробиває на своєму шляху мури різних ідеологій і в їх уламках та пороху рине далі, – ми ж, за цим тараном слідуючи, узнаємо достеменніше не тільки наше минуле й сьогоденне, але й прозираємо за завісу майбутнього.
Під впливом творів Шевченка українці перетворилися в міцну свідому націю, бо пізнали свою дійсну Правду.
Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самостійність і гідність.

Основна частина дослідження

Маловідомі факти з життя Тараса Шевченка

Здалека, з лівого берега Дніпра, видно гору–могилу. Її бачать усі ті, хто пливе повз Канів Дніпром - це святе місце національної прощі, яке вибрав сам поет серед мальовничих дніпровських гір – круч. Два століття поспіль дивиться наш пророк звідси на всю Україну, якій він віддав свій талант, своє серце.

Українці неодноразово втрачали державність, втрачали мову, але вони народили і бережуть свого Тараса – хранителя нації, його душі.

Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння Шевченкового роду».

У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції і зокрема у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.

У Моринцях родина Григорія Шевченка (батька Кобзаря) жила в хаті якогось Колесника. - Господаря хати забрали в солдати за те, що той побив помічника управителя, який вигнав вагітну дружину Колесника на жнива, через що вона просто на полі померла внаслідок передчасних пологів. Із солдатчини Колесник втік, а коли повернувся додому, то в його хаті вже мешкали Шевченки. Колесник створив банду, перебував у місцевому лісі і часто ночами навідувався до Шевченків. Так бандити забрали 12 овець і корову. Після цього й було вирішено купити хатину в Кирилівці.

Мачухою Тараса була молодша сестра його матері Катерини, дуже знущалася над Тарасом (одного разу навіть звинуватила його у крадіжці, яку насправді здійснив його зведений брат Степан) і одразу після смерті батька Тараса «пустилася берега» з молодим дяком, пропиваючи чоловікове добро.

Мистецька спадщина Шевченка довгий час знаходилася у приватних колекціях і не була доступна широким масам. Люди, до яких потрапили роботи художника, часто не уявляли собі їхньої цінності. Недооцінка малярських творів Шевченка пояснюється ще й тим, що він писав не великі полотна, а твори малих розмірів. До того ж, Шевченко був більше графіком, ніж живописцем. Цього не розуміли критики, вони недооцінювали графіку й були переконані, що обставини життя і поезія перешкодили Шевченкові стати великим художником.

У мистецтві Шевченко досяг таких надзвичайних успіхів, що по праву заслужив славу першого офортиста Росії. Художники, друзі Шевченка, називали його "російським Рембрандтом", а імператорська Академія художеств змушена була присвоїти йому почесне звання академіка-гравера. Гравюри Шевченка зберігали й використовували в Академії як оригінали для копіювання молодими художниками
Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців - сума на той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя – один із записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.

Ще одним нерозгаданим фактом з життя Кобзаря є його акторська гра у театрі в Новопетрівському укріпленні. Комендант форту А. Маєвський, який дуже прихильно ставився до Т. Шевченка, так відгукувався про талант поета: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог: ти й поет, і живописець, і скульптор та ще, як виявляється, і актор…»
Тоді, коли Шевченка переводили в Новопетровськ, в дорозі він опирався на вербову палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Потім він з ініціативи

коменданта форту Ускова вибрав місце для саду і зробив його план, а восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.

Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд – данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.

Приятель Шевченка О. Чубинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував представників вищого світу, бо ж треба було обов'язково одягати фрак.
- А не хочеться мені натягать отого фрака, щоб він зслиз, - говорив поет. - Ходім краще на Дніпро, сядем де-небудь на кручі та заспіваємо.

Відомий музикознавець Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького) згадував:
"Коли мені довелося в 1902 році бути в селі Качанівці в розкішній садибі В. В. Тарновського, старий садівник Тарновського Андрій Микитович Кот привів мене до столітнього дуба на значній відстані від панського палацу і сказав: «Отут під дубом мій батько та інші кріпаки ще старого Григорія Степановича Тарновського сходилися ночами слухати, як Тарас Григорович Шевченко співав їм пісні. Він співає було, а люди плачуть. Тому цей дуб і зветься Шевченковим». Сюди, під захист старого велетня лісів, тікає вечорами від панської компанії поет-революціонер. Це для них, своїх друзів та улюбленців, приїздить він, власне, в Качанівку. Він не міг жити, щоб не співати. Він співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському передпокої, порушуючи наказ свого пана, співав, коли його заарештовували, коли вели його до фортеці, співав і в самій фортеці.

У родині С. Т. Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом, Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли він закінчив волзьку бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича з'явилися сльози на очах. Художник Л. М. Жемчужников, який чув Шевченка напередодні його смерті, писав: «І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця».

Народні чутки швидко «канонізували» Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати «білим паном», а після арешту пішла чутка, що «білий пан» хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільських міщан з'явилась чутка, що могила «білого пана» зцілює від хвороб і почалося паломництво.

Ззовні Шевченко не був красенем. Середнього зросту, коренастий, навіть незграбний. Особа відкрита, добродушна, високий лоб з великою лисиною. Рухи поважні, голос приємний. Але було в поетові те, що ми називаємо сьогодні чоловічою харизмою. Вона-то і притягувала жінок, як магніт.

Усі, хто знав поета, писали про його дивні, "оксамитові" очі, з яких "сипалися іскри". Любив молодий Тарас співати, танцювати, був прекрасним оповідачем. Панни із захватом читали його вірші, із задоволенням позували талановитому художникові. Ця чаруюча внутрішня сила не залишала Шевченка усе життя. Проте так і не допомогла розв'язати проблему сімейного щастя.

Розсекречені сторінки із життя Великого Кобзаря

У 43 роки, після заслання, він повертається до світського життя. Жадає любові, сімейного щастя і батьківства. Але перші зустрічі з жінками обернулися сердечними драмами. Під час тривалої зупинки в Нижньому Новгороді на шляху з Астрахані в Петербург, у кінці 1857 року, поет закохався в актрису місцевого театру Катерину Піунову. 30 січня 1858 року поет запропонував Катерині вийти за нього заміж. Вона відповіла відмовою. Занадто велика різниця у віці: "Милочцi Пiуновiй" було в ту пору 17 років. До того ж вимучений неволею поет, не справив на неї враження. Якщо говорити про приватне життя Кобзаря, то, посилаючись на достовірні дані, Можна стверджувати про те, що у Т. Г. Шевченка була… дочка (!). Вона, за свідченнями Володимира Сиротенка, народилася у Тараса Григоровича та Ганни Закревської і звали її Софією (ім’я підібрали на честь Софії Енгельгард). На жаль, подальша доля цієї дівчинки невідома. Шевченко, що вічно поневірявся по казематах і, чужих квартирах, після заслання ні про що більше так не мріяв, як про власне житло. Поїхати в Україну його спонукає не лише ностальгія по рідному краю, по милих серцю людях, але і бажання оселитися там, побудувати собі хату.В тім, не однією лише мрією живе Тарас Григорович, а робить перші кроки до її здійснення.Тарас Григорович розробляє архітектурний ескіз майбутньої хати і в лютому 1860 року висилає його братові Варфоломею листом: "Посилаю тобi нашвидку зроблений план хати". "Нашвидку зроблений" скромно сказано. Архітектурний проект виконаний на високому професійному рівні, в нім передбачені усі деталі. В усьому відчувається рука академіка гравюри.

У червні-липні 1860 року остаточно узгоджується місце для майбутнього житла. Варфоломій знаходить нову ділянку - вище по Дніпру, на тому ж правому березі, між Каневом і Пекарями. "На тiй горi дуже багато дичок - яблунь i груш. Садочок завести можна", - пише він Тарасу Шевченко в листі у відповідь повідомляє, що треба брати десять десятин землі з умовою виплати грошей впродовж року, "в три терміни".

У цей час в житті поета з'являється його остання любов. Лікерія Полусмакова - 20-річна вільнонаймана служниця петербурзьких знайомих Шевченка. Він попросив руки у Лікерії. Вона з неохотою погодилася на пропозицію. "Він старий і, здається, скупий, так неохота за нього йти.. Ні! Піду! На зло дівкам карташевським піду, щоб вони сказилися" - мотивувала свою згоду наречена. Проте ходила, як і личить зарученій, з "Квіткою" на голові і усім хвалилася женихом.

Шевченко винаймує Лікерії окрему квартиру, наймає учителя для самоосвіти, щодня її відвідує, обдаровує подарунками. Закоханий чоловік з простої сільської «дiвчини - корисливої і не обтяженої цнотливістю» - ліпить собі Ідеал. Лікерія була останньою надією поета в його невгамовному бажанні створити сім'ю : "Нi. Треба одружитись - хоча б на чортовiй сестрi! Бо доведеться одурiть в самотинi".

Фінал стосунків був банальним. Під час одного з відвідувань Лікери, Шевченко застає свою майбутню дружину в обіймах найнятого ним же для неї учителя…

Ликеря таки переїхала до нього у Канів, але вже після смерті поета, Саме Ликеру Полусмак сучасники звинувачують у тому, що вона вкоротила віку поетові своєю зрадою з репетитором, якого Шевченко найняв для своєї малоосвіченої нареченої. Згодом Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва, котрий незабаром спився і помер. Ликера залишилася сама й вирушила в Канів спокутувати гріхи. У місті вона винайняла недороге житло й щодня, одягнена у все чорне, ходила на Тарасову могилу. У книзі відгуків вона залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…»

Останні місяці свого життя поет проводить в гіркій самотності, важко хворіючи, в казенній квартирі. Побудувати власне житло він не встиг. Не можна без хвилювання читати шевченківські рядки, написані перед смертю:

Поставлю хату i кiмнату,
Садок-райочок насаджу,
Посиджу я i походжу
В своїй маленькiй благодатi...

Більш, як у 30-ти країнах світу споруджено пам’ятники Т. Г. Шевченку. Під час одного із відкриттів монументів, у 1964 році у Вашингтоні, на святковий захід приїхало понад 100 тисяч українців з усієї Америки. Під час відзначення пам’ятних дат в Австралії, Азії, Європі та Америці на центральних площах міст, у парках та скверах біля пам’ятника Кобзарю збирається маса людей - корінних українців, аби поділитися з Пророком своїми думками та вшанувати його безсмертне ім’я.

Українському поетові Тарасу Шевченко встановлено близько 1200 пам'ятників по всьому світу. Більшість із них знаходиться на західній Україні.

Тарас Шевченко: розбишака, ексгібіціоніст і гетьман України

- Поет став легендою ще змалку, після того як побив свого вчителя. В студентські роки Шевченко любив погуляти. Свій випуск з Академії мистецтв у Петербурзі поет святкував аж два місяці поспіль. Але кар'єру художника йому зіпсували його голі портрети цариці.

- Іменем Тараса Шевченка діти лякали своїх вчителів, які в ті часи не рідко практикували виховання розуму лозиною.

- Тараса теж нагодували березовою кашею. Однак невдовзі Шевченко помстився, зв'язавши п'яного вчителя. Хлопець бив лозиною свого кривдника, доки не втомився.

- "Раз якось учитель був дуже злий і пересік більшу половину школярів. Доправляючи штани, старший з учнів Крицький промовив: "Ех, нема на тебе Тараса!" - згадував брат письменника Микита.

- Маючи талант і бажання малювати, Тарас Грушівський, як його називали інші хлопці в Моринцях, пообмальовував усі хати, тини і двері в селі. Щоправда, замість балончика з фарбою у поета була крейда і вугілля.

- Як і всі художники, Тарас Григорович не оминув і зображення оголеної натури. Зокрема, він малював голим себе самого. У 1848 році поет намалював себе без одягу з усіма анатомічними особливостями під час Аральської екпедиції.

Іншим разом вже на засланні своїм голим зображенням він проілюстрував своє життя.

"Одна графиня питала Тараса, як він в тюрмі живе. А він намалював себе голим разом з солдатом і дописав: "як бачте, так і живу", - згадувала коханка поета Ликерія Яковлева.

За словами Ликерії, Шевченко розповідав їй, що в Сибір його відправили через еротичні портрети цариці Катерини, а не через роги на портреті одного з міністрів.

Тарас Григорович збирався стати гетьманом України

Чоловік сестри Шевченка, Ворфоломій, довго листувався з письменником. Однак, якось поет перестав відповідати. Як з'ясувалося, його відправили на заслання до Азії, однак за що, родині не пояснили.

"Все те, що говорилося шляхтою, зводилося на те, що Тарас хотів гетьманувати. Були й такі, що говорили: "Коли б Шевченкові вдалося зробитися гетьманом, то, певно б, тоді і Польща воскресла", - писав у спогадах Ворфоломій.

З народних переказів.

Коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його.
Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича:
- Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?
Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже:
- Що це ви так дорого хочете?
- Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.
Пан розсердився й пішов од нього.
А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:
- Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п'ятсот карбованців.
От іде раз пан вулицею, дивиться - на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає:
- Скільки стоїть осел, що на вітрині?
- П'ятсот карбованців.
Пан підійшов і каже:
- Цей портрет я заберу.
Вийняв п'ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:
- Гарний осел, та не мені дістався.

Висновок

Бажання мати власне житло залишилось нездійсненним, але Шевченко заклав такий міцний фундамент своєю творчістю, що ми, майже два століття намагаємось добудувати той дім, збираючи по камінчику відомі і маловідомі факти із життя та творчості Великого генія українського народу.

Невідомі, темні, приватні сторони життя є у кожного із нас. Навіть у Шевченка.

Я ж збиралася підняти якісь невідомі, майже темні, сторони життя поета. Невже їх у нього немає? Щось мені підказувало, що вони є в кожного. Навіть у Шевченка. І я їх знайшла. Але інше питання – чи потрібно в них копирсатися? Чи є заслуга видатного сина України достатньою, щоб він навіки відвоював собі право залишитися таким, яким він був – з тими недоліками, якими наділила його природа? Звичайно, можна намагатися відхилити завісу його внутрішнього світу, але…

Важко говорити про переживання іншої людини. Тим паче людини, що жила досить давно, а саме - два століття потому. Тим паче людини геніальної, бо думки та внутрішній стан геніальної людини взагалі важко зрозуміти і описати комусь іншому.

Важко сказати, що означає бути геніальним – сприймати все інакше, трішечки ближче до свого серця, дозволяти залишати в своїй душі глибокі переживання, а потім розповідати про власні трагедії цілому світові. Можливо, так, можливо, інакше.

Досліджуючи біографію поета, можна зробити висновок, що молодий кріпак, що гарно малює, не боявся поїхати до невідомого міста, зіткнутися з невідомим світом… Ми бачимо, що він не боявся навіть тих людей, що забирали його до себе… Можливо, всі неприємності, що траплялися на важкому та тернистому життєвому шляху, сприймалися генієм якось не так, під якимось дивним кутом…

Ніколи ми про це не дізнаємося достеменно. Лише те, що можуть розповісти про нього інші. Лише те, що залишив він нам у спадщину. От тільки інші сприймали ситуацію занадто суб’єктивно. А з творів кожен з нас дістає те, що хоче там знайти, побачити…

Цікавим може стати той факт, що цей самий образ створив сам поет. Вже під час свого останнього перебування в Петербурзі, вже тоді, коли повернувся і з армійської служби, коли залишилися позаду азійські поневіряння…

Створив навмисно. Чи тому, що книжки повинні не лише видаватися, але й продаватися? Чи тому, що в Петербурзі того часу подібний образ мав своїх прихильників? Важко сказати, чому петербурзький франт, модна людина, що зналася з вершками тогочасного вищого світу, не цуралася різноманітних культурних заходів у світі, фотографувалася в одязі простого кобзаря. Одязі, в якому і в’їлася в нашу свідомість ця видатна людина. Проте мало хто помічає, як на цих самих фото з-під простого кожуха випадково виступає досить недешевий, зовсім не кобзарський черевик…

Це непогано.

Це ранній український ПІАР.

Ранній, але дуже вдалий.

А, можливо, саме в цьому і є найбільша заслуга всього його творчого життя. Заслуга, яку ми намагаємося применшити, даючи стандартні епітети та загальнонаціонально визнані оцінки. Читаючи один твір, кожен знаходить у ньому ті моменти, що йому найближчі, ті переживання, які він поділяє з великим поетом.

І через це кожен стає і добріший, і розумніший і милосердніший у цьому непростому світі, де кожен з нас намагається вижити, як це робив і Тарас Шевченко.

Можливо, треба за це сказати Шевченкові спасибі?

Про що мріяв Шевченко?

Про вільну та незалежну Україну?

Про багатий та щасливий український народ?

Мабуть, так. А хто з нормальних українців не хоче цього?

Але сказати, що це була найбільша його мрія, – теж невеличке перебільшення. Важко сказати, які мрії приходили до його голови протягом життя, але найбільшою мрією на схилі літ став… власний будинок із садибою. Він його навіть спланував. Навіть почав будувати, але… Брак коштів, і помер великий поет в чужому домі.

...I сниться сон менi: дивлюсь,
В садочку, квiтами повита,
На пригорi собi стоїть,
Неначе дiвчина, хатина..."

Т. Г Шевченко